глосарій

IP-адреса

IP-адреса, адреса Ай-Пі (від англ. Internet Protocol address) — це ідентифікатор (унікальний числовий номер) мережевого рівня, який використовується для адресації комп'ютерів чи пристроїв у мережах, які побудовані з використанням протоколу TCP/IP (н-д Інтернет). У мережі Інтернет потрібна глобальна унікальність адрес, у разі роботи в локальній мережі — у межах мережі. У версії протоколу IPv4 IP-адреса має довжину 4 байти, а у версії IPv6 — 16 байтів. Прикладом IP-адреси може бути адреса 127.0.0.1 (локальна IP-адреса, змінити її неможливо, і вона на кожній ОС лише одна — localhost). Процес перетворення доменного імені на адресу IP виконується DNS-сервером.🔗IP-адреса

IPv4

IPv4 (англ. Internet Protocol version 4) — четверта версія мережевого протоколу IP. Перша версія протоколу, яка набула широко розповсюдження. Протокол IPv4, описаний у RFC 791 (вересень 1981 року), прийшов на заміну описаному у RFC 760 (січень 1980 року). Використовує 4 байтну форму запису адрес пристроїв в комп'ютерній мережі.🔗IPv4

IPv6

IPv6 (англ. Internet Protocol version 6) — нова версія IP-протоколу — IP версії 6. Розробка протоколу IPv6 почалася 1992 року, а з 2003 р. його підтримку забезпечують виробники більшості телекомунікаційного устаткування (корпоративного рівня). IPv6 — новий крок у розвитку Інтернету. Цей протокол розроблено з урахуванням вимог до Глобальної мережі, що постійно зростають. 3 лютого 2011 року IANA виділила останні п'ять блоків IP-адрес /8 (IPv4). Найбільш суттєва різниця між IPv4 та IPv6 полягає в тому, що раніше на інтернет-адресу виділяли 4 байти (32 біти), що відповідає стандартній на сьогодні чотириблоковій адресі IP, а протокол IPv6 виділяє на адресу 16 байтів (128 бітів). Це відповідає 340 секстильйонам адрес (3,4x1038) або по 5x1028 адрес на кожну людину. Вночі 5 лютого 2008 року організація ICANN, яка наглядає за використанням інтернет-протоколів, почала додавати в DNS-сервери записи, що містять адреси у форматі протоколу IPv6. Це поклало початок переходу з нинішнього протоколу IPv4 на сучасніший IPv6. У квітні 2009 у мережі UA-IX запущено процес перевірки протоколу IPv6. Серед перших компаній, що ухвалили рішення про участь в тестуванні, — «ТопНЕТ» і «Датагруп». Вони встановили IPv6 BGP-з'єднання з маршрутизатором UA-IX і здійснили обмін маршрутною інформацією між ними. У квітні 2011 розпочалось масове впровадження IPv6 серед домашніх користувачів інтернет.🔗IPv6

Whois

WHOIS — протокол запит/відповідь, що базується на TCP. Широко використовується для запитів бази даних для того, щоб визначити власника доменної зони, IP-адреси , або автономного системного номера в Інтернеті. WHOIS запити були зроблені традиційно (використовуючи інтерфейс командного рядка), але зараз існує ряд спрощених інструментів для знаходження інформації про власників різних доменних зон, результати яких взяті з різних баз даних. Веб-клієнти WHOIS все ще залежать від протоколу WHOIS — з'єднання з сервером WHOIS і здійснення запиту. Але WHOIS клієнти (ті, що базуються на інтерфейсі командного рядка) ще також широко використовуються, особливо адміністраторами систем.🔗Whois

Ім'я хоста

У комп'ютерних мережах є ім'ям хоста (архаїчно ім'я вузла) — мітка, яка присвоюється пристрою, підключеному до комп'ютерної мережі, і використовується для ідентифікації пристрою в різних формах електронного зв’язку, таких як всесвітнє павутиння. Імена хостів можуть бути простими іменами, що складаються з одного слова або фрази, або вони можуть бути структурованими. Імена хостів в інтернеті можуть бути додані, як домен, до системи доменних імен (англ. DNS), окремо від специфічної для хостів мітки - періоду («крапки»). У кінцевому вигляді ім'я хоста також називають доменним іменем. Якщо доменне ім'я повністю вказано, включаючи домен верхнього рівня в інтернеті, тоді воно називається повноцінним доменним іменем (англ. FQDN). Імена хостів, що включають DNS-домени, часто зберігаються в системі доменних імен разом з IP-адресами хоста, вони являють собою співвідношення імені хоста до адреси, та зворотний процес..🔗Ім'я хоста

Ping

Пінг (англ. Packet Inter-Network Groper, PING) — службова комп'ютерна програма, призначена для перевірки з'єднань в мережах на основі TCP/IP. Вона відправляє запити (англ. Echo-Request) протоколу ICMP зазначеному вузлу мережі й фіксує відповіді (англ. Echo-Reply). Час між відправленням запиту й одержанням відповіді (RTT, від англ. Round Trip Time) дозволяє визначати двосторонні затримки у маршруті й частоту втрати пакетів, тобто побічно визначати завантаженість каналів передачі даних і проміжних пристроїв. Повна відсутність ICMP-відповідей може також означати, що віддалений вузол (або якийсь із проміжних маршрутизаторів) блокує ICMP Echo-Reply або ігнорує ICMP Echo-Request. Програма ping є одним з основних діагностичних засобів у мережах TCP/IP і входить у поставку всіх сучасних мережевих операційних систем. Функціональність ping також реалізована в деяких вбудованих операційних системах маршрутизаторів, доступ до результатів виконання ping для таких пристроїв за протоколом SNMP визначається стандартами (англ. Definitions of Managed Objects for Remote Ping, Traceroute, and Lookup Operations).🔗Ping

CIDR

Безкласова маршрутизація (англ. Classless Inter-Domain Routing, CIDR) — метод IP-адресації, що дозволяє гнучко керувати простором IP-адрес, не використовуючи жорсткі рамки класової адресації. Використання цього методу дозволяє економно використовувати обмежений ресурс IP-адрес, оскільки можливе застосування різних масок підмереж до різних підмереж. Концепція безкласової міждоменної маршрутизації (CIDR) була офіційно задокументована у вересні 1993 року (RFC 1517, RFC 1518, RFC 1519 і RFC 1520). Передумовою для впровадження технології CIDR була реальна небезпека нестачі адресного простору при подальшому розширенні Інтернету. Технології CIDR і VLSM (англ. Variable length subnet mask) дозволяють рекурсивно ділити порції адресного простору на невеликі частини. Основна відмінність між ними в тому, що при використанні маски підмережі змінної довжини рекурсія виконується на адресному просторі, виділеному організації раніше. При цьому схема розподілу простору залишається захована усередині організації (тобто, наприклад, для користувачів в мережі Інтернет подібна схема поділу залишається прозорою і непомітною).🔗CIDR

Приватна IP-адреса

Приватна IP-адреса (англ. private IP address), також звана внутрішньою, внутрішньомережевою, локальною або «сірою» — IP-адреса, що належить до спеціального діапазону, що не використовується в мережі Інтернет. Такі адреси призначені для застосування в локальних мережах, розподіл таких адрес ніким не контролюється. У зв'язку з дефіцитом вільних IP-адрес, провайдери все частіше роздають своїм абонентам саме внутрішньомережеві адреси, а не зовнішні. Іноді приватні адреси називають неанонсованими, зовнішні (так звані «білі IP») — анонсованими.🔗Приватна IP-адреса

Subnetwork

A subnetwork or subnet is a logical subdivision of an IP network. The practice of dividing a network into two or more networks is called subnetting. Computers that belong to the same subnet are addressed with an identical most-significant bit-group in their IP addresses. This results in the logical division of an IP address into two fields: the network number or routing prefix and the rest field or host identifier. The rest field is an identifier for a specific host or network interface. The routing prefix may be expressed in Classless Inter-Domain Routing (CIDR) notation written as the first address of a network, followed by a slash character (/), and ending with the bit-length of the prefix. For example, 198.51.100.0/24 is the prefix of the Internet Protocol version 4 network starting at the given address, having 24 bits allocated for the network prefix, and the remaining 8 bits reserved for host addressing. Addresses in the range 198.51.100.0 to 198.51.100.255 belong to this...🔗Subnetwork

DNS-сервер

DNS-сервер — програма, призначена для відповідей на DNS-запити за відповідним протоколом. Також DNS-сервером можуть називати хост, на якому запущено відповідну програму.🔗DNS-сервер

Traceroute

Traceroute — службова комп'ютерна програма, призначена для визначення маршрутів слідування даних у мережах TCP/IP. Traceroute може використовувати різні протоколи передачі даних залежно від операційної системи пристрою. Такими протоколами можуть бути UDP, TCP, ICMP або GRE. Комп'ютери зі встановленою операційною системою Windows використовують ICMP-протокол, при цьому операційні системи Linux і маршрутизатори Cisco — протокол UDP. Traceroute входить до складу більшості сучасних мережевих операційних систем. У системах Microsoft Windows ця програма має назву tracert, а в системах GNU/Linux, Cisco IOS і Mac OS — traceroute. Розглянемо приклад роботи програми в операційній системі Windows. Програма tracert виконує відправлення даних вказаному вузлу мережі, при цьому відображаючи відомості про всі проміжні маршрутизатори, через які пройшли дані на шляху до цільового вузла. В разі проблем при доставці даних до якого-небудь вузла програма дозволяє визначити, на якій саме ділянці мережі виникли несправності. Необхідно зазначити, що програма працює лише в напрямку від джерела пакетів і є вельми грубим інструментом для виявлення несправностей у мережі. В силу особливостей роботи протоколів маршрутизації у мережі Інтернет, зворотні маршруті часто не збігаються з прямими, причому це справедливо для всіх проміжних вузлів у трейсі. Тому ICMP відповідь від кожного проміжного вузла може йти своїм власним маршрутом, загубитися чи прийти з більшою затримкою, хоча в дійсності з пакетами, які адресовані кінцевому вузлу, цього не відбувається. Крім того, на проміжних маршрутизаторах часто стоїть обмеження кількості відповідей ICMP на одиницю часу, що спричинює появу хибних утрат.🔗Traceroute

Nmap

nmap, «Network Mapper» — (укр. енме́п) безкоштовне відкрите програмне забезпечення для дослідження та аудиту безпеки мереж та виявлення активних мережевих сервісів. З часу публікації в 1997 став стандартом в галузі інформаційної безпеки. Автор програми, Гордон Ліон, відоміший як Fyodor, після релізу версії 5.0 назвав це найбільшим розвитком застосунку починаючи з 1997, коли сирцеві коди вперше були оприлюднені в журналі Phrack. Nmap використовує безліч різних методів сканування, таких як UDP, TCP (connect), TCP SYN (напіввідкрите), FTP -proxy (прорив через ftp), Reverse-ident, ICMP (ping), FIN, ACK, Xmas tree, SYN- і NULL-сканування. Nmap також підтримує великий набір додаткових можливостей, а саме: визначення операційної системи віддаленого хоста з використанням відбитків стека TCP/IP; «невидиме» сканування; динамічне обчислення часу затримки та повтор передачі пакетів; паралельне сканування; визначення неактивних хостів методом паралельного ping-опитування; сканування з використанням помилкових хостів; визначення наявності пакетних фільтрів; пряме (без використання portmapper) RPC-сканування; сканування з використанням IP-фрагментації; довільна вказівка IP-адрес і номерів портів сканованих мереж; можливість написання довільних сценаріїв (скриптів) на мові програмування Lua.Існують графічні інтерфейси, що спрощують виконання завдань сканування: Nmap Front End (Qt) zenmap (GTK, Linux)🔗Nmap

Порт протоколу

Порти існують для того, щоб між комп'ютерами могли встановлювати власні з'єднання різні прикладні процеси в достатній кількості. Загалом процеси функціонують на різних комп'ютерах і за потреби мають взаємодіяти. Для цього всі процеси або застосунки, які потенційно потребують комунікацій, відображаються в перелік портів на машині, і саме до цього порту звертається процес іншого комп'ютера мережі. Звичайно, процесу-ініціатору з'єднання має бути відомий порт процесу, до якого він звертається. Формально, у протоколах TCP і UDP (сімейства TCP/IP) порт — це ідентифікований номером системний ресурс, що виділяється з застосунком, що виконується на деякому мережевому хості, для зв'язку з застосунками, що виконуються на інших мережевих хостах (в тому числі з іншими застосунками на цьому ж хості). Для кожного з протоколів TCP і UDP стандарт визначає можливість одночасного виділення на хості до 65536 унікальних портів, що ідентифікують номерами від 0 до 65535. При передачі по мережі номер порту в заголовку пакета використовується (разом з IP-адресою хоста) для адресації конкретного застосунку (і конкретного, що належить йому, мережевого з'єднання). У звичайній клієнт-серверній моделі прикладний процес або чекає вхідних даних (або запиту на з'єднання; «слухає порт»; роль сервера), або посилає дані (або запит на з'єднання) на відомий порт, відкритий процесом-сервером (роль клієнта). За замовчуванням застосункам видається порт з довільним (наприклад, найближчим вільним, більшим 1024) номером. При необхідності програма може запросити конкретний (зумовлений) номер порту. Так, веб-сервери зазвичай відкривають для очікування з'єднання зумовлений порт 80 протоколу TCP. Комп'ютер може бути одночасно http-сервером (web, 80 порт), POP-сервером (одержання пошти, 110 порт), SMTP-сервером (відправлення пошти, 25 порт). Користувач може одночасно переглядати web-сторінки, працювати з поштою, викачувати файли по ftp, спілкуватися по ICQ, тобто кожна програма відкриває свій порт і працює через нього, не заважаючи іншим програмам. Взаємодія програм, що використовують протокол TCP або UDP, будується відповідно до моделі "клієнт-сервер", (Наприклад браузер і Web-сервер). Дана модель передбачає, що одна програма (сервер) завжди пасивно очікує звернення до неї іншої програми (клієнта). Для встановлення зв'язку між програмою-клієнта і сервера використовуються такі дані: використовуваний транспортний протокол (TCP або UDP) IP-адреса сервера номер порту сервера IP-адреса клієнта номер порту клієнтаКоли клієнт і сервер починають використовувати TCP, створюється віртуальний канал. Дані по цьому каналу можуть одночасно передаватися в обох напрямках. Один прикладний процес пише дані в TCP-порт, вони проходять по мережі, а інших прикладний процес читає їх зі свого TCP-порту. Для того, щоб клієнт міг звертатися до необхідного йому серверу, він повинен знати номер порту, за яким сервер очікує звернення до нього . Програми-клієнти, які є активною стороною у взаємодії "клієнт-сервер", можуть використовувати, як правило, довільні номери портів, які призначаються динамічно безпосередньо перед зверненням до сервера. Будь-яка прикладна програма (будь то клієнт або сервер) може відкривати для взаємодії будь-яку кількість портів для використання різних транспортних протоколів.🔗Порт протоколу

Internet Protocol

IP (від англ. Internet Protocol; тж «інтернет протокол», «міжмережевий протокол») — протокол мережевого рівня для передавання датаграм між мережами.🔗Internet Protocol

IPsec

IPsec (скорочення від IP Security) — набір протоколів для забезпечення захисту даних, що передаються за допомогою протоколу IP, дозволяє здійснювати підтвердження справжності та/або шифрування IP-пакетів. IPsec також містить в собі протоколи для захищеного обміну ключами в мережі Інтернет.🔗IPsec

ICMP

ICMP (англ. Internet Control Message Protocol — міжмережевий протокол керуючих повідомлень) — мережевий протокол, що входить в стек протоколів TCP/IP. В основному ICMP використовується для передачі повідомлень про помилки й інші виняткові ситуації, що виникли при передачі даних. Також на ICMP покладаються деякі сервісні функції, зокрема на основі цього протоколу заснована дія таких загальновідомих утиліт як ping та traceroute. Протокол ICMP описаний в RFC 792 (з доповненнями в RFC 950) і є стандартом Інтернету (входить в стандарт STD 5 разом з протоколом IP). Хоча формально ICMP використовує IP (ICMP пакети інкапсулюються в IP пакети), він є невіддільною частиною IP й обов'язковий при реалізації стека TCP/IP. Поточна версія ICMP для IPv4 називається ICMPv4. В IPv6 існує аналогічний протокол ICMPv6. Протокол ICMP не є протоколом орієнтованим на з'єднання (як наприклад TCP), тобто при втраті пакету ICMP не буде робити ніяких спроб по його відновленню. ICMP повідомлення (тип 12) генеруються при знаходженні помилок у заголовку IP пакета (за винятком самих ICMP пакетів, щоб не призвести до нескінченного потоку ICMP повідомлень про ICMP повідомлення). ICMP повідомлення (тип 3) генеруються маршрутизатором при відсутності маршруту до адресата.🔗ICMP

Internet Control Message Protocol version 6

🔗ICMP

TCP

Transmission Control Protocol, TCP (укр. Протоко́л керува́ння переда́чею) — разом із протоколом IP є стрижневим протоколом Інтернету, який дав назву моделі TCP/IP. Протокол призначений для управління передачею даних у комп'ютерних мережах, працює на транспортному рівні моделі OSI.На відміну від іншого поширеного протоколу транспортного рівня UDP, TCP забезпечує надійне доправляння даних від хоста-відправника до хоста-отримувача, для цього встановлюється логічний зв'язок між хостами. Таким чином TCP належить до класу протоколів зі встановленим з'єднанням. TCP отримує потоки даних від протоколів верхніх рівнів OSI-моделі, початковим джерелом яких є протоколи прикладного рівня, такі як HTTP, FTP та інші. Кожний протокол верхнього рівня має свій визначений TCP-порт. TCP розбиває конкретний потік даних на порції, та додає до кожної з них заголовок з номером послідовності. Отримані таким чином порції даних традиційно називаються TCP-сегментами. Далі кожний сегмент інкапсулюється в IP-пакет і передається через IP-протокол до хоста-отримувача. Після надходження IP-пакету до хоста-отримувача перевіряється коректність отриманих даних у TCP-сегменті, методом перерахування контрольної суми, та переконується, що попередні сегменти даних також були успішно отримані. Після чого хост-отримувач надсилає запит до хоста-відправника про нову, або повторну передачу порції даних, що одночасно є підтвердженням того, що всі сегменти з номерами послідовності, меншими ніж номер нового запиту, були успішно отримані. У свою чергу TCP-сегменти деінкапсулюються з IP-пакетів, розміщуються в правильному порядку та з них вилучаються TCP-заголовки. Отриманий таким чином потік даних передається до того протоколу верхнього рівня, з якого первісно надійшли дані на стороні хоста-відправника.🔗TCP

UDP

User Datagram Protocol, UDP (укр. Протокол датаграм користувача) — один із протоколів в стеку TCP/IP. Від протоколу TCP він відрізняється тим, що працює без встановлення з'єднання. UDP — це один з найпростіших протоколів транспортного рівня моделі OSI, котрий виконує обмін повідомленнями (датаграмами — англ. datagram) без підтвердження та гарантії доставки. При використанні протоколу UDP відповідальність за обробку помилок і повторну передачу даних покладена на протокол рівнем вище. Але попри всі недоліки, протокол UDP є ефективним для серверів, що надсилають невеликі відповіді великій кількості клієнтів. Протокол UDP використовують такі сервіси та протоколи вищого рівня: TFTP (англ. Trivial File Transfer Protocol, найпростіший протокол передачі файлів), SNMP (англ. Simple Network Management Protocol, простий протокол управління мережею), DHCP (англ. Dynamic Host Configuration Protocol, протокол динамічної конфігурації вузла), DNS (англ. Domain Name System, служба доменних імен).Також цей протокол може використовуватися для різноманітних мережевих ігор реального часу, потокового відео та аудіо, інших типів даних.🔗UDP

DHCP

DHCP (англ. Dynamic Host Configuration Protocol — протокол динамічної конфігурації вузла) — це стандартний протокол прикладного рівня, який дозволяє комп'ютерам автоматично отримувати IP-адресу та інші параметри, необхідні для роботи в мережі. Для цього комп'ютер звертається відповідно — до DHCP-сервера. Мережевий адміністратор може задати діапазон адрес, які будуть розподілені між комп'ютерами. Це дозволяє уникнути ручного налаштування комп'ютерів мережі й зменшує кількість помилок. Протокол DHCP використовується в більшості великих мереж TCP/IP. DHCP є розширенням протоколу BOOTP, що використовувався раніше для забезпечення бездискових робочих станцій IP-адресами при їхньому завантаженні. DHCP зберігає зворотну сумісність з BOOTP. Стандарт протоколу DHCP був прийнятий у жовтні 1993 року. Остання версія протоколу (березень 1997 року) описана в RFC 2131. Нова версія DHCP, призначена для використання в середовищі IPv6, зветься DHCPv6 і визначена в RFC 3315 (липень 2003 року).🔗DHCP

Система доменних імен

Систе́ма доме́нних іме́н (англ. Domain Name System, DNS) — ієрархічна розподілена система перетворення імені хоста (комп'ютера або іншого мережевого пристрою) в IP-адресу. Кожен комп'ютер в Інтернеті має свою власну унікальну адресу — число, яке складається з чотирьох (у протоколі IPv4) або шістнадцяти (у протоколі IPv6) байтів. Оскільки запам'ятати десятки чи навіть сотні номерів — важка процедура, то всі (чи майже всі) машини мають імена, запам'ятати які (особливо якщо знати правила утворення імен) значно легше. Уся система імен в Інтернеті — ієрархічна. Це зроблено для того, щоб не підтримувати одне централізоване джерело, а роздати владу на місця.🔗Система доменних імен

FTP

FTP (англ. File Transfer Protocol, укр. протокол передавання файлів) — стандартний мережевий протокол прикладного рівня призначений для пересилання файлів між клієнтом та сервером в комп'ютерній мережі. Клієнт та сервер створюють окремі канали для передачі даних та обміну командами. Можлива автентифікація клієнтів із використанням відкритого тексту, зазвичай це ім'я користувача (логін) та пароль. Також сервер може бути налаштований для роботи без автентифікації користувачів (так звані «анонімні сеанси»). Для захисту даних (а також процесу автентифікації) використовують побудований на основі SSL/TLS варіант FTPS, або розширення протоколу SSH — SSH File Transfer Protocol (SFTP). Перші FTP-клієнти були створені ще до появи графічного інтерфейсу користувача в операційних системах і тому мали інтерфейс командного рядка. Проте, такі клієнти досі є складовою сучасних операційних систем сімейства Windows, UNIX-подібних та операційних систем на основі Linux. Відтоді було створено численні версії FTP клієнтів, підтримка протоколу була вбудована в різноманітні утиліти, сервери, пристрої, тощо.🔗FTP

HTTP

HTTP — протокол передачі даних, що використовується в комп'ютерних мережах. Назва скорочена від HyperText Transfer Protocol, протокол передачі гіпертекстових документів HTTP належить до протоколів моделі OSI 7-го прикладного рівня. Основним призначенням протоколу HTTP є передача вебсторінок (текстових файлів з розміткою HTML), хоча за допомогою нього успішно передаються як інші файли, які пов'язані з вебсторінками (зображення та застосунки), так і не пов'язані з ними (у цьому HTTP конкурує зі складнішим FTP). HTTP припускає, що клієнтська програма — веббраузер — здатна відображати гіпертекстові вебсторінки та файли інших типів у зручній для користувача формі. Для правильного відображення HTTP дозволяє клієнтові дізнатися мову та кодування символів вебсторінки й/або запитати версію сторінки в потрібних мові/кодуванні, використовуючи позначення зі стандарту MIME. Якщо в URL зі схемою http:// не вказаний порт, то за замовчуванням береться 80, (для схеми https — 443).🔗HTTP

IMAP

IMAP (англ. Internet Message Access Protocol — «Протокол доступу до інтернет-повідомлень») — мережевий протокол прикладного рівня для доступу до електронної пошти. Аналогічно до POP3, служить для роботи з вхідними листами, однак забезпечує додаткові функції, зокрема, можливість пошуку за ключовим словом без збереження пошти в локальній пам'яті. IMAP надає користувачеві великі можливості для роботи з поштовими скриньками, розташованими на центральному сервері. Поштовий клієнт, що використовує цей протокол, отримує доступ до сховища кореспонденції на сервер так, начебто ця кореспонденція розташована на комп'ютері одержувача. Електронними листами можна маніпулювати з комп'ютера користувача (клієнта) без постійного пересилання з сервера і назад файлів з повним змістом листів. Для відправки листів використовується протокол SMTP.🔗IMAP

Post Office Protocol

In computing, the Post Office Protocol (POP) is an application-layer Internet standard protocol used by e-mail clients to retrieve e-mail from a mail server. POP version 3 (POP3) is the version in common use. Purpose The Post Office Protocol provides access via an Internet Protocol (IP) network for a user client application to a mailbox (maildrop) maintained on a mail server. The protocol supports download and delete operations for messages. POP3 clients connect, retrieve all messages, store them on the client computer, and finally delete them from the server. This design of POP and its procedures was driven by the need of users having only temporary Internet connections, such as dial-up access, allowing these users to retrieve e-mail when connected, and subsequently to view and manipulate the retrieved messages when offline. POP3 clients also have an option to leave mail on the server after download. By contrast, the Internet Message Access Protocol (IMAP) was designed to normally leave all messages on the server to permit management with multiple client applications, and to support both connected (...🔗Post Office Protocol

Secure Shell
Telnet

Telnet (англ. TELetype NETwork)— мережевий протокол для реалізації текстового інтерфейсу по мережі (у сучасній формі — за допомогою транспорту TCP, стандартно через порт 23). Назву «telnet» мають також деякі утиліти, що реалізують клієнтську частину протоколу.🔗Telnet

American Registry for Internet Numbers

The American Registry for Internet Numbers (ARIN) is the regional Internet registry for Canada, the United States, and many Caribbean and North Atlantic islands. ARIN manages the distribution of Internet number resources, including IPv4 and IPv6 address space and AS numbers. ARIN opened for business on December 22, 1997 after incorporating on April 18, 1997. ARIN is a nonprofit corporation with headquarters in Chantilly, Virginia, United States.ARIN is one of five regional Internet registries in the world. Like the other regional Internet registries, ARIN: Provides services related to the technical coordination and management of Internet number resources Facilitates policy development by its members and stakeholders Participates in the international Internet community Is a nonprofit, community-based organization Is governed by an executive board elected by its membership Services ARIN provides services related to the technical coordination and management of Internet number resources. The nature of these services is described in ARIN's mission statement: ...🔗American Registry for Internet Numbers

Réseaux IP Européens Network Coordination Centre
Asia-Pacific Network Information Centre
Latin America and Caribbean Network Information Centre
AFRINIC

AFRINIC (African Network Information Centre) is the regional Internet registry (RIR) for Africa. Its headquarters are in Ebene, Mauritius. Before AFRINIC was formed, IP addresses (IPv6 and IPv4) for Africa were distributed by the Asia-Pacific Network Information Centre (APNIC), the American Registry for Internet Numbers (ARIN), and the RIPE NCC. ICANN provisionally recognised AFRINIC on 11 October 2004. The registry became operational on 22 February 2005. ICANN gave it final recognition in April 2005. Organisational Structure Board of Directors The AFRINIC Board consists of a nine-member Board of Directors. Six of the directors are elected to represent the different sub-regions, while two directors are elected to serve on the Board-based solely on competency as opposed to regional representation. The last seat on the Board is filled by the Chief Executive Officer. Elections are held at each AFRNIC Annual General Meeting (AGMM), which is conducted around May/June every year. Voting takes place both on site at these meetings and prior to the meeting via...🔗AFRINIC

📚 Коментар

Мови